На честь ікони Божої Матері "Усіх скорботних Радість" ставропігійний жіночий скит

Скит на честь ікони Божої Матері «Усіх скорботних Радість» — жіноча обитель Святогірської лаври в селі Богородичному на Донеччині. Село мальовничо розташувалося в улоговині між крейдяними горами неподалік від Святогірського монастиря, вище від нього за течією Дінця, серед Святих Гір, що підносяться вздовж берега річки¹.

Місцевість Богородичного багата на археологічні пам'ятки: в околицях села дослідники виявили сліди давніх поселень різних епох і культур, а на території Святих Гір археологи знайшли п'ять городищ хозарського каганату салтівсько-маяцької археологічної культури VIII–X ст., два з яких, Теплинське і Святогірське, лежать у безпосередній близькості від села. Через нинішнє Богородичне в XVI–XVII ст. проходила посольська дорога з Цареборисова з переправою через Сіверський Донець у бік Млинкової гори¹.

Народний переказ зберіг оповідь про те, що ікону Божої Матері «Усіх скорботних Радість» чудесно віднайшли на початку XVIII ст. на поверхні води одного із сільських колодязів; від того часу поселення, яке тут виникло, стало зватися Богородичним¹. Ту саму місцеву пам'ять переказує й Донецька єпархія².

У 1847 році коштом дійсного таємного радника Олександра Михайловича Потьомкіна в селі звели кам'яну церкву на честь образу Божої Матері «Усіх скорботних Радість»¹. За свідченням єпархії, у середині XIX ст. храм належав до володінь монастирського хутора².

«Довідкова книга для Харківської єпархії», видана І. Самойловичем 1904 року, подає про цю церкву такі відомості: садибної землі близько трьох десятин, орної й сінокісної — тридцять три десятини; прихожан чоловічої статі 1 528, жіночої — 1 312; причту за штатом покладено священника, диякона і псаломщика; при церкві діяли земська, недільна і дві церковнопарафіяльні школи¹. За тією ж книгою, виданою чотирма роками пізніше, 1908-го, прихожан було вже 2 208 чоловічої статі і 2 052 жіночої¹.

Три покоління роду Федорових прослужили в богородичненському храмі від самого його заснування і до закриття¹. Першим відомим священником був отець Іван Іванович Федоров; після нього деякий час у храмі священствував ієрей Мелетій Бєляєв, який, як видно з документів 1902 року, виконував і посаду завідувача та законовчителя церковнопарафіяльної школи хутора Пришиб¹.

Син отця Івана Василь пішов духовним шляхом батька: 1859 року, закінчивши семінарію за другим розрядом, він у дев'ятнадцять років прийняв рукоположення в сан ієрея. Після понад сорока років служіння на різних парафіях Харківської єпархії він 1903 року дістав призначення на місце свого батька в рідне село, де, однак, прослужив недовго, лише два роки, і передав це місце своєму синові — ієрею Іоанну¹.

Отець Василь був одружений із випускницею жіночого єпархіального училища, дочкою харківського священника Феодосією Михайлівною Титовою, від якої мав п'ятьох синів: Івана, Павла, Костянтина, Митрофана і Василя. Іван, 1865 року народження, закінчив семінарію за другим розрядом і прийняв священницький сан¹.

Молодший син отця Василя, теж Василь, закінчив духовну семінарію, прослухав учительські курси і дістав призначення до земської школи села Богородичного, у якій пропрацював п'ятнадцять років. 1914 року його мобілізували до діючої армії; як він згадував пізніше, при ньому завжди був невеликий образ Богоматері, і він був певен, що тільки Вона рятувала його від воєнних напастей. Після повернення з війни він був рукоположений у Харкові й дістав парафію в Новому Мерчику, але невдовзі повернувся до Богородичного і служив у тутешній церкві¹.

За радянської влади спершу закрили Святогірську обитель, а потім і церкву в Богородичному; село, однак, зберегло свою назву¹. Як свідчать місцеві жителі, храм після закриття певний час використовували для зберігання зерна, а в 1938–39 роках розібрали майже до підмурків; у церковному домі поряд влаштували сільський клуб¹.

З церковної цегли почали були зводити новий клуб, але завершити будівництво не встигли — почалася війна, яка зруйнувала й те, чого не розібрали. Розривами бомб і снарядів майже повністю знищило й старий сільський цвинтар, що лежав біля храму¹.

Уцілів тільки той колодязь-джерело, у якому колись віднайшли ікону, і воду з нього в народі й далі називали святою. Місцеві жителі свідчать, що під час війни до джерела часто приїжджали підводи з польових шпиталів по воду для поранених. У повоєнні роки джерело зникло: за словами одних старожилів, його знищили під час розмінування території, за словами інших — під час будівництва дороги¹.

1943 року, при звільненні Святих Гір, майже все місцеве населення німці вигнали з домівок і погнали на Дніпропетровщину, до села Юр'ївки; разом із селянами пішов і отець Василь. Повернувся він до Богородичного лише наприкінці життя, помер 25 жовтня 1958 року і похований у найдальшому куточку сільського цвинтаря¹.

Храм у Богородичному виріс поряд із давньою чернечою обителлю і зруйнований був після її закриття, а відроджуватися почав тоді, коли Святогірська обитель пережила своє третє народження¹. 5 червня 1997 року святогірці провели в Богородичному перше богослужіння, а 20 червня 2000 року стараннями намісника Святогірського монастиря відбулася закладка храму¹.

Участь у будівництві взяли Святогірська обитель, брати Луньови, місцеві благодійники й прості селяни, а більшу частину клопотів узяли на себе Луньови¹. Ктитором скиту, трудами якого відбудовано храм у Богородичному, Донецька єпархія називає Сергія Георгійовича Луньова; 2013 року в храмі звершили коротку літію по ньому². За п'ять років на високому пагорбі посеред села постав біло-блакитний храм із п'ятьма банями¹.

Іконостас верхнього храму виконали із зеленого індійського мармуру в поєднанні з позолоченим ажурним різьбленням за проєктом І. Антонова і С. Луньова¹. Проєкт іконостаса нижнього храму розробив Ігор Антонов, родом зі святогірського краю, а різьблення за його проєктом виконали хотьківські різьбярі⁴.

Основні ікони й фрески храму написав художник-іконописець Олександр Іванович Чашкін, під керівництвом якого працювали дві бригади художників^{1, 4}. Всередині й іззовні храм оздобили мозаїчними композиціями Олександра Корноухова і Тетяни Бабушкіної; мозаїчний образ Богородиці на вівтарній апсиді ззовні виконала Тетяна Бабушкіна^{1, 4}.

Увесь час будівництва святогірська братія приїздила до села на святкові богослужіння: правили спершу у великому наметі, потім серед голих цегляних стін, а коли з'явилося перекриття першого поверху, у ньому за благословенням намісника вирішили влаштувати храм на честь преподобного Сергія Радонезького, і так село дістало ще одного святого покровителя¹.

16 липня 2002 року намісник освятив десять відлитих у Москві дзвонів, і їх підняли на дзвіницю храму¹. Найбільший, вагою 1,3 тонни, має на собі зображення ікони «Усіх скорботних Радість» і пам'ятний напис про те, що відлитий він коштом ктиторів; на другому за розміром зображено преподобного Сергія Радонезького, на третьому — преподобних Кирила і Марію, батьків преподобного Сергія, на четвертому — святого рівноапостольного князя Володимира¹. Того дня Богородичне почуло перший церковний дзвін після довгої мовчанки¹.

14 лютого 2005 року за благословенням митрополита Донецького і Маріупольського Іларіона єпископ Аліпій разом із намісником Святогірської лаври звершили освячення храму на честь ікони Божої Матері «Усіх скорботних Радість»: верхній храм освятив єпископ Аліпій у співслужінні лаврської братії та парафіяльного духовенства, нижній, на честь преподобного Сергія Радонезького, — намісник із лаврським духовенством¹.

Під святі престоли новоосвяченого храму в срібних ковчежцях поклали мощі преподобного Іоанна, Затворника Святогірського, преподобного Сергія, ігумена Радонезького, і святих мучеників Вифлеємських¹.

Майже одразу після освячення, за благословенням митрополита Іларіона і за згодою благодійників, храм «Усіх скорботних Радість» разом із подвір'ям перетворили на Богородичний жіночий скит Святогірської лаври — так історія створення і освячення храму стала історією створення нової чернечої обителі^{1, 2}. Для насельниць поряд із храмом звели триповерховий кам'яний корпус, у якому розмістилися келії й трапезна¹.

Першою насельницею майбутньої обителі стала монахиня Лаврентія, яка оселилася тут ще під час будівництва храму й згодом прийняла тут постриг у схиму з ім'ям Любов¹. У травні 2006 року в молодій обителі звершився перший чернечий постриг, а в грудні того ж року їй офіційно надали статус скиту Святогірської лаври¹.

Неподалік від місця, де колись було чудотворне джерело, влаштували нове, а над ним звели каплицю на честь святого благовірного великого князя Олександра Невського; 12 вересня 2005 року її освятив намісник Святогірської лаври¹. Розпис каплиці виконала 2007 року група іконописців під керівництвом А. Яблочкіна, а всередині поставили мармурову чашу з хрестом, з якого текла вода, піднята з тридцятиметрової глибини¹.

У листопаді 2008 року до відродженого храму повернулася старовинна ікона Божої Матері «Усіх скорботних Радість», яку 1909 року прихожани подарували церковному старості Назарію Йосиповичу Будняку за ретельну службу і спорудження нового іконостаса, про що свідчить напис унизу ікони¹.

На іконі символічно зображено село Богородичне, колишній храм, нижче — чудотворне джерело і церковнопарафіяльну школу; лаврський нарис звертає увагу на те, що Пресвята Діва стоїть саме на тому місці, де в XXI ст. звели новий храм¹. З 2010 року за благословенням архієпископа Арсенія при обителі діяла недільна школа для дітей⁵.

Оскільки в престольні дні храм не вміщав у своїх стінах усіх богомольців, на території скиту почали будувати більший і місткіший двоповерховий храм: верхній — на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці, нижній — на честь святого рівноапостольного великого князя Володимира¹. Початок цій справі поклали 29 жовтня 2009 року, коли намісник Святогірської лаври звершив молебень перед будівництвом¹. 10 липня 2010 року при в'їзді в село освятили встановлений там металевий поклонний хрест заввишки 3,5 метра¹.

14 червня 2013 року архієпископ Арсеній освятив у скиту одинадцять дзвонів для новобудованого Благовіщенського соборного храму, виготовлених на дільниці литва дзвонів донецького металургійного заводу; найбільший важив 3,6 тонни¹. 15 серпня 2013 року він освятив хрести для того самого храму, викувані в лаврській кузні й вкриті лаврськими золотильниками сусальним золотом; того ж дня бані й хрести встановили на соборному храмі на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці¹.

Забудову скиту — два храми, каплицю над святим джерелом, два келійно-трапезні корпуси й господарські споруди — дослідниця пам'яток Вікторія Шовчко описувала як виконану в мішаному неокласичному храмовому стилі з елементами бароко: з архівольтами і лиштвами віконних та дверних прорізів з акцентованим замковим каменем, лобовими й міжярусними карнизами, пілястрами доричного ордера і півкруглими брівками³.