Успенський чоловічий монастир

Успенський чоловічий монастир стоїть у селі Тишківська Слобода на Гайсинщині. Історично його знали як Грановський, хоча стоїть він не в Гранові: власний життєпис обителі кладе його за вісім кілометрів від Грановського замку¹, а мандрівний опис - за 10 км від колишнього містечка, за маленьким селом на 55 мешканців⁴. У давні часи цей монастир був центром православ'я Гайсинщини¹.

Про його початок збереглися перекази. За одним із них, у дрімучій лісовій місцевості на місці майбутнього монастиря поселився афонський чернець Онуфрій: знемагаючи від спраги, він викопав джерело, прохолодна вода якого відновлювала сили і дарувала зцілення всім, хто приходив з молитвою до святого місця, і пізніше криничку освятили на честь святого Онуфрія^{1, 4}. За іншим переказом, місцевість навколо Гранова населяли козаки, які звернулися до князя Чарторийського з проханням виділити їм місце для будівництва монастиря, за умови, що ченців знайдуть самі¹. Відомість 1909 року переказує ту саму історію, але власником, до якого прийшли козаки, називає князя Синявського².

Документальна основа скупіша. Із датованого 1773 роком документа відомо, що під час повстання Богдана Хмельницького зайшов сюди із Волощини чернець православної віри; пізніше до нього приєдналися інші, і вони спільними молитвами та працею побудували храм і житло, - на цій підставі обитель вважають заснованою православними ченцями 1650 року¹. Відомість 1909 року каже обережніше: коли монастир засновано, за браком документальних даних достеменно невідомо, і з переказу можна зробити висновок, що заснували його православні ченці близько половини XVII століття².

Настала унія. Уніати, зібравши різних людей, несподівано напали на Грановський монастир, і з усього братства врятуватися вдалося лише трьом ченцям; починаючи з 1711 року, з дозволу магната Синявського, обитель перетворилася на Тишківський Преображенський базиліанський монастир¹. Відомість 1909 року додає, що з трьох урятованих настоятель Мелетій забрав документи, видані князем Синявським, і виїхав до Києва, де й помер². На Поділлі тоді було 18 василіанських монастирів, серед них і Грановський; через бідність фундушу його віднесли до другої категорії, і 1745 року, разом з Немирівським, приєднали до шаргородського, хоч він існував як окреме відділення¹.

1764 року, згідно з наказом імператриці Катерини II, для монастирів увели штати, і Грановський монастир віднесли до позаштатних: він жив єдиним життям зі своїми прихожанами, хоч і не отримував фінансування з державної казни¹. 1793 року Поділля і Брацлавщина відійшли до імперської Росії¹, а 1 вересня 1795 року монастир з усіма ґрунтами, ставками, млином, садами, будівлями та підданими ченцями передали князям Чарторийським - Адамові та Константинові¹. 7 вересня 1795 року протоієрей Григорій Пиржинський у присутності гайсинського окружного наглядача приєднав монастир разом з церквою до православ'я¹. Шість василіан, які тоді тут жили, відмовилися прийняти нову віру й покинули обитель, окрім начальника Валерія Чигулевича та старця Памвона, і суперечка тривала до березня 1796 року¹; відомість 1909 року так само датує остаточний перехід під владу єпархіального начальства березнем 1796 року². Ченці жили в шести келіях і побудували собі нову дерев'яну церкву в ім'я Преображення Господнього з трьома куполами¹.

Кам'яний Успенський храм почали будувати 1860 року¹. Про це свідчать рапорти настоятеля до Подільської духовної консисторії: у рапорті від 22 вересня 1860 року йдеться про мешканця Гайсина Шулімова, сина Капілєва Лібмана, який добровільно погодився постачати на своєму транспорті у Грановський монастир матеріали у потрібній кількості для побудови нової кам'яної церкви, а рапорт від 29 липня 1860 року доручає будівництво єпархіальному архітекторові Н. Кулаковському¹. Для будівництва заготовили 285 тисяч цеглин і сотні дубових дощок¹. Церкву заснували 20 червня 1862 року з благословення подільського архієпископа Іринарха, а освятили 24 серпня 1867 року святителем Леонтієм¹.

Собор збудовано в неоруському стилі, з формами архітектури XVII століття, і сама церква та її зовнішні розписи нетипові для українських будівель того часу; всередині кам'яна церква має розписи, як у соборі Святого Володимира у Києві¹. Саме зовнішні розписи роблять цей храм рідкісним: розписані ззовні православні храми можна зустріти в Молдові та Румунії, але не на Вінниччині, і вони зробили з доволі простого за стилем єпархіального монастирського собору колоритний шедевр⁴.

1890 року в монастирі були настоятель, п'ять ієромонахів, двоє ієродияконів, двоє ченців і двадцять один послушник¹. Обитель дбала не лише про душпастирство: 1898 року для школи побудували окремий будинок і клуб¹, того ж року звели цегельний завод².

Указом Святішого Синоду від 3 жовтня 1908 року, за номером 12193, Грановський позаштатний Свято-Преображенський чоловічий монастир Гайсинського повіту піднесли на ступінь другокласного - без того утримання від казни, яке належало другокласним обителям². Відомість монастиря за 1909 рік дає його докладний опис. Головна цегляна п'ятикупольна церква стояла разом із чотириярусною дзвіницею, на якій було шість дзвонів, найбільший вагою 191 пуд². Тепла цегляна Преображенська церква з одним престолом і одним куполом була заснована 15 квітня 1901 року з благословення подільського єпископа Христофора і освячена 29 вересня 1903 року благочинним монастирів архімандритом Сергієм². Цегляний будинок настоятеля на шість кімнат збудовано 1878 року². Новий великий двоповерховий цегляний корпус, розпочатий 1901 і закінчений 1906 року, мав 48 братських келій, з яких на той час була готова половина². Садибу оточував цегляний мур, зведений старанням колишнього настоятеля архімандрита Агафангела².

Обитель була й школою. Церковнопарафіяльна школа існувала при монастирі з 1868 року, містилася в монастирському будинку й утримувалася коштом монастиря², а 1909 року при монастирі відкрили дитячий притулок, для якого відвели дві кімнати в братському корпусі й куди вже помістили 10 хлопчиків². Того ж 1909 року в монастирі були: настоятель архімандрит 1, ієромонахів 7, ієродияконів 3, ченців 3, указних послушників 1 і неуказних послушників 54².

Одна могила з монастирського кладовища вціліла - сорокалітнього послушника Антонія (Левченка), який загинув від рук повсталих і мав, за розповідями сучасників, особливі дари пророцтва і зцілення¹. Вона знаходиться на території поблизу Успенської церкви¹.

6 січня 1925 року, згідно з протоколом постанови Президії окружного виконавчого комітету про ліквідацію Грановського і Бершадського монастирів, обитель закрили¹. За народними переказами, кілька ченців Грановського монастиря заснували скит у селі Степашки Гайсинського району¹.

З цією обителлю пов'язане ім'я преподобномученика Мелетія. Народився він на Вінницькій землі, у селі Черепашинці Калинівського повіту, у сім'ї благочестивого селянина Арефи на прізвище Зелений³. 1906 року вступив до Грановського монастиря, де вів чернече життя протягом чверті століття³. Виселений з обителі, він змушений був шукати притулку і опинився в Умані, а з 1937 року мешкав там постійно³. 16 червня 1938 року отця Мелетія заарештували, 30 серпня 1938 року засудили до страти³; є підстави вважати, що сталося це в Лук'янівській в'язниці Києва³.

Під час війни, внаслідок прямого попадання снаряду, була знищена ще одна церква обителі¹. У післявоєнні роки на захист стародавньої святині підняв голос рахівник сільради села Миткова, і завдяки його наполегливості на стіні храму з'явився пам'ятний знак: «Архітектурна пам'ятка УРСР Грановський монастир 1867 рік. Охороняється законом»¹.

І тільки у 1980-х роках, з поверненням в обитель отця Антонія, служба в храмі відновилася¹. З 2000 по 2004 рік службу проводив тільки один чернець¹. 23 серпня 2008 року Священний Синод Української Православної Церкви, за проханням архієпископа Тульчинського і Брацлавського Іонафана, благословив відродження обителі¹.

Обитель живе. 7 липня 2020 року, у свято Різдва святого Предтечі, пророка і Хрестителя Іоанна, митрополит Тульчинський і Брацлавський Іонафан звершив священичу хіротонію насельника Тишківської Успенської обителі⁵. 26 квітня 2022 року, у понеділок Світлої седмиці, у Свято-Успенській Тишківській обителі звершили Божественну літургію⁶. Водночас собор із його рідкісними зовнішніми розписами нині руйнується і втрачає у величі⁴.