Різдва Богородиці Софронієво-Молченський чоловічий монастир

Різдва Богородиці Софронієво-Молченський чоловічий монастир стоїть на Чудній горі поблизу села Нова Слобода на Сумщині, за двадцять п'ять кілометрів від Путивля, і належить до Конотопської єпархії Української Православної Церкви^{7, 9}. Комплекс займає з'єднані сідловиною вершини двох гір над долиною Сейму, а на південний схід від нього здавна лежало болото Молче, від якого походить друга половина назви обителі^{5, 8}.

Про свій початок обитель зберегла кілька несумісних свідчень. Опис 1837 року відносив заснування до часу між Хрещенням Русі та смертю князя Володимира; опис 1845 року приписував його ченцям Києво-Печерської лаври, що пішли з розореного монголами Києва; опис 1895 року поєднав обидві версії - монастир виник до навали, був малолюдним, а після 1240 року до його братії пристали лаврські іноки³. Путивльський заповідник переказує ще давніше передання про ченців, які прибули з Греції разом із митрополитом Михаїлом⁹.

Матеріальний слід цих століть з'явився недавно: у 2002 і 2004 роках археологічна експедиція Глухівського державного історико-культурного заповідника виявила в пустині сліди домонгольської та післямонгольської доби, і головним датувальним матеріалом стали фрагменти кераміки XII-XIII та XIII-XIV століть³. Енциклопедія історії України датує виникнення монастиря просто XVI століттям⁷.

Наступна ланка перекази датують точно. 18 вересня 1405 року бортник, що прийшов на гору по мед, побачив сяйво від липи, а на ній - ікону Божої Матері^{3, 9}. Путивляни з духовенством вирушили на те місце, поставили там малий молитовний храм і перенесли до нього образ, а по благословення на будівництво церкви Різдва Пресвятої Богородиці відрядили гінця до митрополита Кипріана³. Так виникла невелика обитель, названа Молченською Різдва Богородиці пустинню⁸.

Перша документальна згадка про пустинь належить до 1591 року: уривок путивльських писцових книг зберігся в тексті грамоти, надісланої путивльським властям із Москви 23 березня 1593 року, і з нього видно, що пустинь володіла в Путивлі храмом Святої Софії, Премудрості Божої³.

1592 року під час нападу кримських татар Молченську пустинь спалили, і наступного року ченці на чолі з ігуменом Пафнутієм перейшли до Путивля, де заснували новий монастир^{8, 7}. Відтоді це дві окремі обителі: путивльську стали називати Великим Молченським монастирем, а ту, що над болотом Молче, - Малим Молченським пустинним⁸.

1605 року пустинь документально закріпили за путивльським монастирем: на місці спаленого храму поставили дерев'яну церкву Різдва Пресвятої Богородиці Печерської й облаштували при ній келії, а близько 1630 року звели тут першу муровану церкву Різдва Богородиці^{8, 7}.

Про дальшу долю пустині розповідає грамота царя Олексія Михайловича від 11 березня 1653 року: обитель стоїть без співу, священика й братії в ній немає, хоча богомольці приїжджають сюди щодня, - і на чолобитну путивлян цар звелів воєводам відновити тут попередній лад попри думку ігумена путивльського монастиря³.

Ченців дали не з путивльської братії: воєвода Феодор Хилков перевів до пустині, проти їхньої волі, відлюдників Ширяївського лісу - Олександра й Софронія з їхніми сподвижниками³. Про Софронія історіографи пустині XIX століття пишуть, що він був уродженцем Путивля, у миру Стефаном Батовриним, знатною купецькою людиною, і, вирішивши стати ченцем, залишив родину та прийняв постриг від отця Олександра³.

Путивльський монастир не давав пустинникам засобів на прожиток і забирав навіть пожертви прочан, тож ті поскаржилися патріархові Никону, і 10 березня 1656 року він сповістив путивльського воєводу, що на прохання старця Софронія дарує обителі самостійність³. Коли домагання поновилися, грамотою від 12 травня 1670 року цар цю самостійність підтвердив; у документі Софронія названо будівничим пустині, а про його сан грамоти мовчать - за переказом, він через смирення не наважився прийняти священство³.

За Софронія в пустині жили двоє книжників, яких Енциклопедія історії України називає просвітниками кінця XVII століття⁷. Семен Медведєв, колишній співробітник царської канцелярії, засланий сюди 1672 року, прийняв тут постриг з ім'ям Сильвестр 1674 року й писав своєму вчителеві Симеону Полоцькому, що це місце красою, усамітненням і достатком багатше за інші такі місця³. На його запрошення в 1672-1675 роках у пустині жив його родич Каріон Істомін, майбутній укладач ілюстрованого «Букваря» 1694 року³.

У грудні 1692 року Софроній помер, і на його пам'ять Молченську пустинь стали називати також Софронієвою^{3, 8}. Велика українська енциклопедія пише, що за його правління монастир став одним з найвідоміших у регіоні Посейм'я⁸, а Енциклопедія історії України - що у XVIII столітті обитель стала одним із найважливіших релігійних центрів і водночас одним із найбагатших землевласників регіону⁷.

Наступником Софронія став ієромонах Серапіон, який помер 17 липня 1718 року у віці вісімдесяти одного року³. Монастирське передання зберегло розповідь про те, як він їхав до Сум по залізо для Успенської церкви, яку зводив, і, опинившись між розбійниками та Сеймом, звелів розгубленому візникові їхати мостом, якого насправді не було, - і повозка помчала по водах³.

З 1779 року до самої смерті 9 грудня 1802 року обителлю правив старець Феодосій (Маслов), уродженець Глухова, учень преподобного Василія Поляномерульського в молдавській Березунській обителі й згодом настоятель Тисманського монастиря у Валахії³. Діставши в управління Софронієву пустинь, він того ж року запровадив у ній устав афонських монастирів, а 1787 року його возведено в сан архімандрита³. Збереглося листування, у якому преподобний Паїсій Величковський розповідає йому про свою працю над перекладом творів давніх отців церковнослов'янською мовою³.

На початку XIX століття тут жили майбутні подвижники сусідньої Глинської пустині. Фому Данилевського прийняли до Софронієвої пустині 1802 року, тоді ж він прийняв постриг з ім'ям Філарет, 1806 року став ієромонахом і благочинним, 1815 року з смирення відмовився бути настоятелем, а 1817 року очолив Глинську обитель^{3, 12}. Іоанн Голованицький, згодом схіархімандрит Іліодор, теж перейшов звідси до Глинської пустині^{3, 12}; обох прославлено в лику святих 2008 року¹².

1829 року з Києво-Печерської лаври до пустині прийшов послушник Сергій Тіхонов, уродженець Єльця. Він прожив тут півстоліття, ніс послух на кухні та в пекарні, юродствував Христа ради й помер 30 листопада 1879 року у віці сімдесяти п'яти років³.

Мурований ансамбль складався протягом XVIII - початку XX століття⁸. Соборний храм Різдва Богородиці, зведений близько 1630 року, наприкінці XIX століття перебудували в стилі класицизму⁸. Поряд стояла двоповерхова церква - з теплим Благовіщенським храмом унизу й Успенським угорі, - споруджена в 1710 і 1718 роках, а до її західного причілка прилягала п'ятиярусна дзвіниця кінця XVIII століття^{4, 8}. Вознесенську церкву звели в 1801-1808 роках^{4, 8}.

Надбрамний Покровський храм із Святими вратами постав 1757 року в стилі бароко^{4, 8}. Новий лікарняний корпус із храмом пророка Іллі збудували 1911 року в неоруському стилі, з декором неотинькованих фасадів із цегляного мурування⁴. На східних схилах гори лежить кілька печерних комплексів; стіни й склепіння головного з них викладені цеглою XVIII століття, а підземну церкву преподобних Антонія і Феодосія Печерських описи XIX століття називають відновленою 1766 року й перейменованою 1805 року на честь Різдва Христового⁴.

На початку XX століття ансамбль налічував близько п'ятдесяти будівель, а в самій пустині та в її скиту Іоана Хрестителя жило близько трьохсот насельників, серед них 108 ченців⁹.

Занепад почався з революції: 1917 рік поклав початок руйнуванню, за два роки обитель пограбували більшовики, і невдовзі вона прийняла статут трудової артілі⁹. Про рік остаточного закриття джерела розходяться: власний сайт монастиря відносить його до 1920 року й пов'язує з обвинуваченням братії в переховуванні учасників селянського повстання в Путивльському повіті, Енциклопедія історії України та Велика українська енциклопедія називають 1921 рік, а Путивльський заповідник - 1922-й^{3, 7, 8, 9}.

У монастирських приміщеннях розмістили спершу притулок для дітей із голодуючого Поволжя, згодом лікарню, школу й сховища^{3, 9}. 1926 року землі навколо Путивля, зокрема й район пустині, перевели зі складу Росії до складу України³.

19 вересня 1939 року наказом народного комісара внутрішніх справ СРСР Л. Берії в монастирі влаштували Путивльський табір НКВС для утримання польських військовополонених, який діяв до липня 1941 року; 2014 року біля монастирської брами встановили гранітний обеліск із польською символікою на пам'ять про цей злочин⁸. 1942 року в обителі містився штаб партизанського загону Сидора Ковпака, і тоді ж монастир зазнав нищівних бомбових ударів^{7, 8, 9}.

У повоєнні роки більшість мурованих споруд - близько тридцяти - розібрали на будівельний матеріал; уціліли, у поруйнованому вигляді, надбрамна Покровська церква, колишня трапезна, ризниця, лікарняний корпус з Іллінським храмом і частина муру з південною брамою, а також печерний комплекс^{7, 8, 9}.

У 1980-х роках рештки ансамблю дослідив В. Вечерський, після чого монастир внесли до Зводу пам'яток історії та культури України, а рішенням Сумського обласного виконавчого комітету від 20 травня 1988 року № 112 оголосили пам'яткою архітектури й містобудування місцевого значення з охоронним № 106-См⁸.

1999 року в обитель повернулися ченці^{3, 7}. 29 серпня 2001 року Священний Синод Української Православної Церкви журналом № 20 благословив відкриття чоловічого монастиря «Софронієвої Молчанської Різдва Богородиці Печерської пустині» в селі Нова Слобода Путивльського району Сумської області¹.

У 1999-2001 роках тут провели археологічні дослідження й за проектом архітектора В. Бикова відреставрували головну споруду відновленої обителі, а в 2001-2004 роках проклали дорогу від Нової Слободи та інженерні мережі, відреставрували надбрамну Покровську церкву й колишню трапезну і розпочали відбудову соборного храму⁸.

14 квітня 2009 року Священний Синод журналом № 25 благословив місцеве прославлення чотирьох подвижників цієї обителі: архімандрита Феодосія (Маслова), ієромонаха Серапіона та старця Софронія (Батовріна) - у лику преподобних, а послушника Сергія Тіхонова - у лику Христа ради юродивих². Чин прославлення звершили в самій пустині 28 червня того ж року³.

Собор Молченських святих відтоді відзначають в обителі: 2014 року святкове богослужіння тут очолив керуючий справами Української Православної Церкви¹⁰, а у 2020 і 2021 роках - правлячий архієрей Конотопської єпархії^{15, 16}. 1 жовтня 2014 року, у день вшанування Молченської ікони, Божественну літургію в монастирі звершив Предстоятель Української Православної Церкви¹¹.

Серед святинь обителі - список Молченської ікони Божої Матері. Описи XIX століття розходяться в тому, що сталося з явленими образами, і власний сайт монастиря підсумовує, що жодна з ікон, явлених 1405 і 1635 років, до нашого часу не дійшла, а список, який зберігається в пустині, написано пізніше⁶.

Печерний лабіринт з церквою, келіями, нішами для поховань і повітряним колодязем відкритий для відвідувачів; більшість ходів і приміщень завалена, розчищено 72 метри⁹. Біля монастирських стін ростуть два вікові дуби - ботанічна пам'ятка місцевого значення⁹.

До обителі ходить традиційний хресний хід: 2020 року він вирушив 27 вересня¹³. 1 жовтня того ж року правлячий архієрей звершив тут Божественну літургію в день пам'яті Молченської ікони¹⁴.

Велика українська енциклопедія називає Софроніївський монастир одним із найбільших на Лівобережній Україні й пише, що збережена надбрамна Покровська церква не має тепер жодного аналога, трапезна є єдиним зразком двостовпного трапезного залу, а печерний комплекс порівнюваний з Антонієвими печерами Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові та печерами Києво-Печерської лаври⁸.