Климентіївський Інкерманський чоловічий монастир

Климентіївський Інкерманський чоловічий монастир виник у печерах при Інкермані (Каламіті) — місті на південно-західному узбережжі Криму, — у VIII-IX століттях: тут склався середньовічний православний монастирський осередок і важливий торговельний порт та фортеця князівства Феодоро^{1, 2}. Печери датовано часом від VIII-IX до XV століття, а наземні споруди монастиря зведено в XIX столітті^{1, 2}.

За переказом, монастир заснував римський єпископ (папа) Климент I, якого близько 92-99 (за іншими даними — 101) року за наказом імператора Марка Ульпія Траяна за проповідь християнства заслали на тутешні каменоломні поблизу Херсонеса; там він і прийняв мученицьку смерть — був утоплений³. Мощі святого, за переказом, спершу зберігалися в підводному гроті, а 861 року рівноапостольні Кирило й Мефодій перенесли їх до херсонеського храму, звідки їх згодом помістили в церкві на острові посеред затоки³. У VII столітті тут само, за переказом, тримали в ув'язненні папу Мартина I².

У 1427 році правитель князівства Феодоро Алексій Комнін збудував тут фортецю¹. У 1434 році генуезці із сусідньої фортеці Чембало (Балаклава) напали на Каламіту, розорили та спалили її; доля монастиря в цей час лишилася нез'ясованою⁵.

Від 1475 року, після падіння Каламіти, ці землі перейшли під контроль Османської імперії, а фортеця дістала нову назву — Інкерман, яку згодом перейняло й місто, що постало довкола неї^{1, 2, 3}. До 1634 року монастир («обитель»), за спогадом священника XVII століття, наведеним у «Записках Одеського товариства історії та старожитностей», перебував у жалюгідному стані⁵.

1850 року (за іншими даними — 1852-го) монастир відродили з ініціативи архієпископа Інокентія: розпочалася відбудова трьох печерних храмів, і обитель здобула сучасну подвійну назву — за іменем міста і на честь святого Климента^{3, 4}. 15 жовтня 1852 року освятили церкву на честь святого Климента⁴.

У 1867 році, після перепланування, знову відкрили печерний храм святого Мартина Сповідника; тоді ж звели будинок настоятеля й домову Троїцьку церкву та відновили джерело святого Климента^{3, 4}.

У 1875 році повз монастир проклали залізницю Севастополь – Лозова, що збільшило потік прочан⁴. У 1895 році на згадку про порятунок царської родини в залізничній катастрофі звели псевдовізантійський храм на честь великомученика Пантелеймона з вівтарною частиною, вибитою в скелі, а в 1896 році для прочан збудували готель на 24 особи^{3, 4}.

1905 року, за одними даними, на верхньому плато звели храм на честь святителя Миколая Мирлікійського — на згадку про Кримську війну, за проєктом архітектора Георгія Доліна³; за іншими даними, того ж року в східній частині Монастирської скелі, на місці середньовічної печерної церкви святого Євграфія, з'явився храм святого Димитрія Солунського, під побілкою стін якого ще можна було побачити залишки середньовічних фресок і напис-молитву, датований 1272 роком⁴.

З 1924 року храми монастиря стали поступово закривати³. У 1925 році віряни Інкермана, не маючи коштів, відмовилися від п'яти храмів, залишивши собі печерну церкву святого Климента та домову Троїцьку церкву⁴. Наступного, 1926 року, засідання президії Севастопольського райвиконкому закрило Георгіївський та Інкерманський монастирі^{4, 5}.

1927 року землетрус у Криму сильно пошкодив Благовіщенську та Миколаївську церкви^{3, 4}. У 1928 році закрили храм ікони «Всіх скорбящих Радість»³.

1931 року богослужіння в печерних храмах припинилися, монастир остаточно закрили, а його майно передали Севастопольському музейному об'єднанню; після закриття в обителі залишилися жити її настоятель архімандрит Венедикт (Чеботарьов), отець Прокопій і двоє 85-річних старців — отець Герман та отець Митрофан^{3, 5}. У 1932 році Миколаївську церкву зруйнували (підірвали)^{3, 4, 5}.

Під час Великої Вітчизняної війни в печерах монастиря розташовувався штаб 25-ї Чапаївської дивізії Приморської армії; у червні 1942 року бійці цієї дивізії стримували на Інкерманських висотах наступ німецьких військ на Севастополь^{3, 4}.

Відродження монастиря почалося 1991 року завдяки архімандриту Августину (Олександру Половецькому); 1996 року архімандрит Августин загинув у дорожній аварії, і його поховали на території відродженої ним обителі^{3, 5}.