Миколаївський Лебединський жіночий монастир

Миколаївський Лебединський жіночий монастир стоїть у лісі за п'ять кілометрів на схід від села Лебедин Шполянського району Черкаської області, біля невеликої річки^{3, 9}. Назву річки місцевий переказ пов'язує з битвою козаків із турками, що нібито сталася тут³; сама назва в джерелах записана по-різному - Гептурка на сайті обителі й Гаптурка в Кониського^{3, 9}.

Про заснування джерела говорять по-різному, і текст не обирає між ними. Енциклопедія Сучасної України датує його 1779 роком і пише, що монастир виник на землях князя Ксаверія Любомирського, заснований монахинями Магдалиною, Трифілєю, Дарією і Февронією, які прибули з розореного турками Свято-Успенського монастиря на території нинішньої Молдови¹. Енциклопедія історії України вказує, що обитель заснована за правом князя Ксаверія Любомирського від 24 травня 1779 року, і називає першою настоятелькою Магдалину². Відомість 1893 року, яку наводить сама обитель, додає, що монастир збудовано за благословенням Київських митрополитів Гавриїла і Самуїла, і датує будівництво 1779-1784 роками³. Молдовський монастир, звідки прийшли сестри, досі не ототожнений: за браком відомостей історики припускають, що йдеться про Успенський Каларашевський монастир або Благовіщенський Каратурський скит³, а Кониський називає його волоським кажгурським⁹.

Сама обитель зберігає переказ про своє заснування: у пошуках місця сестри заночували в Лебединському лісі, і вночі їм було видіння, що святитель Миколай благословляє заснувати тут монастир, а зранку вони знайшли в струмку його ікону⁶.

Будівельна історія обителі розтягнулася на ціле століття. Дерев'яний храм святителя Миколая Мирлікійського звели у 1779-1784 роках, у 1798-1800 роках замінили просторішим двопрестольним, на зламі 1850-1860-х років перебудували й згодом обклали цеглою, а в 1883-1884 роках влаштували в ньому третій престол на честь Успіння Пресвятої Богородиці⁴. Теплий дерев'яний храм великомучениці Варвари, поставлений у 1780-1784 роках, у 1839-1844 роках замінили кам'яним, освячення якого звершив митрополит Київський святитель Філарет, а в 1866-1867 роках перебудували на трипрестольний: головний приділ - Вознесіння Господнього, правий - великомучениці Варвари, лівий - святителя Митрофана Воронезького⁴. У 1830-х роках з'явилася кам'яна огорожа з надбрамною триярусною дзвіницею; сама обитель зазначає, що дзвіницю датують по-різному - 1827, 1833 або 1832-1838 роками, - тоді як Енциклопедія Сучасної України відносить її до 1823 року^{1, 4}. Її висота становила 34 метри, і до нашого часу вціліла лише нижня частина^{1, 4}.

Від 1859 року при обителі діяло училище для дівчат із родин духовенства, переважно сиріт^{1, 3}: 1872 року в ньому було близько ста учениць, із них сорок п'ять сиріт, яких утримували безкоштовно¹. Станом на 1908 рік у монастирі проживало 409 насельниць; обитель володіла 103 десятинами землі, при ній діяли цегельний завод, пасіка і два готелі¹.

Радянську добу монастир пережив двічі закритим. Згідно з постановою секретаріату ВУЦВК від 21 листопада 1929 року, протокол засідання № 31/424, обитель закрили, а її територію передали сільськогосподарській комуні «Червоний Жовтень»²; ігуменю Смарагду заарештували, комуна розпалася 1932 року, а від 1934 року тут розташовувався інтернат для безпритульних і дітей із родин репресованих¹. Під час німецької окупації 1941 року обитель відновила діяльність¹. Після звільнення 1944 року ігуменю Валентину заарештували й ув'язнили за звинуваченням у переховуванні вояків УПА¹. Сюди перевели монахинь із закритих Козельщанського, Чигиринського, Мотронинського і Полтавського жіночих монастирів, так що в середині 1950-х років тут жило понад 250 сестер і п'ять ігумень¹. 1961 року влада знову закрила монастир, а частину насельниць разом з останньою ігуменею Євфалією перевели до Красногорського Свято-Покровського монастиря поблизу Золотоноші^{1, 2}; 1962 року тут відкрили тубдиспансер, а 1972 року - лікарню для дітей, хворих на дитячий церебральний параліч¹.

1992 року монастир відродився^{1, 2}. Тягар відбудови з 1993 року й до самої смерті несла ігуменя Валентина (Цвєткова), похована 2003 року біля південного приділу Свято-Миколаївського храму³. В обителі місцево шанують пам'ять лебединських ігумень преподобномучениць Смарагди (†1929) і Валентини (†1944), які постраждали від богоборців³, - це інша Валентина, ніж настоятелька, що відбудовувала монастир наприкінці XX століття, і джерела називають їх окремо.

З обителлю пов'язана пам'ять преподобного сповідника Авакума (Старова), сповідника Черкаського, який був благочинним і духівником монастирів Київської єпархії⁵. Українська Православна Церква канонізувала його в листопаді 2005 року як місцевошанованого святого Черкаської єпархії в Соборі новомучеників і сповідників Черкаських⁵. У день його преставлення 2008 року мощі святого урочисто перенесли до Свято-Миколаївського Лебединського монастиря^{5, 6}; епархіальний і монастирський виклади називають цей день за різними стилями - 21 і 8 липня того самого року^{5, 6}. Сама обитель відносить преставлення преподобного до 1964 року⁶.

Монастир має і свій літературний слід. Кониський у примітці до життєпису Тараса Шевченка ототожнює саме цю обитель - «жіночий монастир Лебединський Миколаївський», що «стоїть біля р. Гаптурки в лісі, що зоветься Лебедин», осаджений 1779 року черницями зруйнованого турками волоського монастиря коштом князя Ксаверія Любомирського, - з тим «Лебедином дівочим між Чигирином і Звенигородом», який Шевченко згадує в «Гайдамаках»; і тут-таки зауважує, що поет писав про нього, «не відаючи, що монастир... осаджено більш, ніж через десять років після подій, списаних в «Гайдамаках»⁹. Місцевий переказ, який наводить єпархіальний історичний нарис, іде далі й розповідає, що 1823 року малий Тарас Шевченко побував у Лебедині із сестрою Катериною, яка приходила до Миколаївського жіночого монастиря помолитися перед шлюбом⁷. Кониський цього не підтверджує: він відкидає саму назву монастиря, до якого нібито ходив Тарас із сестрами, як таку, що «не було й нема»⁹. Переказ подано тут як переказ, а документальна обережність Кониського - як те, чим вона є.

Не слід плутати цю обитель із Лебединським Свято-Георгіївським чоловічим монастирем, який стояв в іншому місці того самого села: його ліквідували указом Найсвятішого Синоду від 31 грудня 1845 року за № 18475, і однією з причин закриття називали те, що неподалік, у лісі, вже діяв новий Миколаївський жіночий монастир, який швидко набирав силу⁷.

Станом на 2016 рік, коли вийшла стаття Енциклопедії Сучасної України, в монастирі проживали 43 насельниці й діяли дві церкви - Миколаївська (літня) і трипрестольна Вознесенська, що включає Варваринську церкву і слугує для служб у холодну пору року, а також каплиця, корпуси келій і комплекс господарських споруд¹. 16 квітня 2021 року, у п'ятницю п'ятої седмиці Великого посту, в обителі звершили чернечий постриг: три інокині - Аркадія, Лаврентія і Тарасія - були пострижені у малу схиму з чернечими іменами Євфросинія, Макарія і Димитра⁸; на той день у Лебединському монастирі перебували 30 черниць⁸.