Києво-Печерська Успенська Лавра

Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра стоїть в історичному центрі Києва, на двох високих пагорбах правого берега Дніпра та в улоговині між ними; її ансамбль площею 28 гектарів налічує понад сто двадцять будівель і поділяється на Верхню лавру та підпорядковану їй композиційно Нижню, яку своєю чергою утворюють ансамблі Дальніх печер, Ближніх печер і Гостиного двору¹.

За літописною традицією, роком заснування печерного монастиря Успіння Пресвятої Богородиці вважається 1051-й^{1, 2}. Близько 1062 року преподобний Антоній поставив першим ігуменом преподобного Варлаама, а сам усамітнився в печері на іншій горі^{2, 3}.

За преподобного Феодосія в обителі запровадили Студійський устав: по нього до Константинополя посилали окремого ченця, і цей спільножитний устав згодом прийняли монастирі Київської Русі³. З монастирем пов'язане й давньоруське літописання — близько 1113 року преподобний Нестор Літописець завершив «Повість минулих літ», а в першій чверті XIII століття тут склали «Києво-Печерський патерик», основу якого становлять розповіді інока Полікарпа та послання єпископа Симона³.

Самі печери, від яких пішла назва обителі, утворюють два підземні лабіринти ходів, келій і катакомб, викопані в піщанику та лесі: близько півтора метра завширшки, до двох метрів заввишки, а Ближні й Дальні печери розділяє близько чотирьохсот метрів⁶. Найвідомішими святинями монастиря були мощі його подвижників, яких 1643 року канонізував митрополит Петро Могила⁶. Обитель веде власний перелік своїх святих, і серед них — лікар безкорисливий Агапіт (XI ст.), іконописець Аліпій (1065—1114), богатир Ілля Муромець (†1188) і дванадцять майстрів, будівничих Великої церкви⁴.

Мурований Успенський собор звели у 1070-х роках^{1, 2}; 1091 року в ньому поклали мощі преподобного Феодосія³. 1169 року монастир дістав титул лаври й став архімандрією^{1, 2}, а 1592 року отримав від Константинопольського патріарха підтвердження ставропігії та гідності лаври² — ставропігію він зберігав до 1688 року¹.

Землетрус 1230 року пошкодив монастирські будівлі, а 1240 року навала знищила оборонні мури; після зруйнування Успенського собору головним монастирським храмом на деякий час стала Троїцька надбрамна церква¹. 1470 року за князювання Семена Олельковича Успенський собор відновили, а 1482 року монастирські споруди зруйнували татари хана Менглі-Ґерая I¹.

Близько 1615 року за архімандрита Єлисея Плетенецького тут постала друкарня^{1, 2}; найдавніша з надрукованих у ній книг, що дійшла донині, — «Часословець» 1616—1617 років³, а 1631 року митрополит Петро Могила заснував при Лаврі школу¹. За архімандрита Інокентія (Ґізеля), який очолював обитель у 1656—1683 роках, друкарня видала «Києво-Печерський патерик» (1661) та «Синопсис» (1674) — перший підручник вітчизняної історії, що впродовж XVII—XIX століть виходив тридцять разів².

У другій половині XVII століття Лавра стала стратегічно важливою фортецею: у 1696—1701 роках коштом гетьмана Івана Мазепи територію Верхньої лаври оточили оборонними мурами з п'ятьма наріжними баштами та надбрамною Всіхсвятською церквою¹. Полковник К. Мокієвський збудував на Дальніх печерах церкву Різдва Пресвятої Богородиці (1696), а полковник П. Герцик на Ближніх — церкву Воздвиження Чесного Хреста (1700—1704), у якій його й поховано; у 1706—1723 роках монастир із прилеглою територією охопили півколом земляних бастіонів Києво-Печерської фортеці².

У ніч на 22 квітня 1718 року сталася пожежа, яка знищила всі дерев'яні споруди та пошкодила муровані¹; згоріла й значна частина монастирської бібліотеки, і її відтворення почалося з ініціативи архімандрита Іоанникія (Сенютовича)². Гетьман Іван Скоропадський дав п'ять тисяч рублів на відновлення собору та дзвіниці, а разом з козацькими полками пожертвував на відбудову понад п'ятдесят тисяч золотих². На місці згорілої дерев'яної дзвіниці у 1731—1744 роках звели муровану Велику лаврську дзвіницю заввишки 96,5 метра — найвищу історичну монументальну споруду в Україні. Її спорудили за проектом Й. Г. Шеделя, який творчо змінив і доповнив складений 1720 року проект Ф. Васильєва, а працювали на будівництві українські майстри С. Ковнір, Й. Рубашевський та І. Горох; це восьмигранна чотириярусна вежа діаметром 28,8 метра внизу, з товщиною стін 8 метрів і гранітним фундаментом завглибшки до семи метрів¹.

Після секуляризації 1786 року Лавра перейшла у безпосереднє відання Синоду зі штатом на сто ченців і сто служителів, а священноархімандритами обителі стали Київські митрополити². При монастирі діяли будинок для прочан і лікарня; щороку обитель приймала на утримання до вісімдесяти тисяч прочан³. У 1860 році тут відкрили двокласне народне училище, яке 1914 року брало на навчання до 130—140 дітей³. Станом на 1917 рік Лавра володіла 3 161 десятиною земельних угідь, цегельним заводом, паровим млином, лісопильнею, друкарнею з літографією та словолитнею, палітурною, малярною, позолотною, столярною і ковальсько-слюсарною майстернями, книжковими та іконними крамницями і двома лікарнями². 1908—1909 року для великої бібліотеки митрополита Флавіана на монастирській території звели окремий будинок².

29 вересня 1926 року Лавру оголосили історико-культурним державним заповідником^{1, 3}; чернеча громада існувала як артіль до 1929 року¹, а на початку 1930-го монастир ліквідували, братію заслали або розстріляли³. 3 листопада 1941 року за остаточно нез'ясованих обставин Успенський собор було висаджено в повітря². Наприкінці того ж року чернече життя відновилося на території Ближніх печер з ініціативи схиархієпископа Антонія², якого обитель шанує серед своїх святих як сповідника⁴; 1945 року монастирю передали церкву Різдва Пресвятої Богородиці, дзвіницю та ризницю на Дальніх печерах, а 1946 року закріпили за ним 5,25 гектара, вісім будівель і чотири церкви з дзвіницями².

28 лютого 1961 року Київський міськвиконком ухвалив розірвати договори з монастирем, і всю територію Лаври підпорядкували заповідникові²; наприкінці 1950-х за вказівкою партійних органів засипали старовинні колодязі преподобних Антонія і Феодосія³. Повернення почалося наприкінці 1980-х: 1988 року чернечій громаді передали ансамбль Дальніх печер — шістнадцять споруд, а 28 квітня 1990 року Ближніх — дев'ятнадцять². Того ж 1990 року лаврський ансамбль внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО¹, а Успенський собор відбудували державним коштом у 1998—2000 роках¹.

Головною святинею Успенського собору була ікона Успіння Богородиці, яку, за переказом, привезли константинопольські будівничі. Її написали прадавнім грецьким письмом на кипарисовій дошці завширшки 40 і заввишки 29 сантиметрів; зображене на іконі Євангеліє покривало отвір усередині дошки, де зберігалися частки мощей семи мучеників. Ікону вставляли у велике позолочене срібне коло, яке щодня після закінчення утрені та літургії опускали на шовкових шнурах, щоб прочани могли її цілувати⁵.