На честь Царствених мучеників чоловічий монастир

Чоловічий монастир на честь Святих Царствених страстотерпців стоїть на Церковній горі — пагорбі, що розділяє села Кислівка і Буда Таращанського району Київської області¹. Буда раніше називалася Монастиркою, і за переказом тут стояла старовинна печерна обитель; місцеві жителі показують місце, де вона була, і рештки монастирських валів, а на цій території відкриваються провалля, що ведуть у завалені печери^{1, 3}.

Історик Л. Похилевич записав, що в Буді є підвищений пагорб, на якому, за переказом жителів, колись стояв чоловічий базиліанський монастир, нібито підпорядкований Києво-Софійському монастиреві або київському митрополитові; на тому місці й за часів Похилевича був помітний великий завалений погріб, а неподалік — давній вал, що закінчується біля села Синиця². За тими самими даними, у 1790 році в Кислівці налічували 24 двори, а в Буді 39². Обитель додає, що у XVIII столітті обидва села належали Києво-Софійському соборові².

Після занепаду давньої обителі кислівські й будянські миряни були приписані до церкви Різдва Пресвятої Богородиці в сусідній Ківшоватій — дерев'яного триверхого храму з дуба, з липовим іконостасом¹. Заклав його 1736 року тодішній ківшоватський священик Вовкобрун, але місцева польська влада довго перешкоджала будівництву, і, як зазначає Похилевич, ця церква «не могла бути закінчена раніше 1750 року»¹.

Приблизно до 1850 року церква стояла в Ківшоватій, а коли почала руйнуватися, її на прохання жителів перенесли, наново зібрали на пагорбі між двома селами й освятили на честь ікони Божої Матері «Живоносне Джерело»¹. Окремий прихід у Кислівці існував уже з 1884 року, хоча юридично храм іменувався кладовищенським і приписним аж до XX століття; відтоді це місце й почали називати Церковною горою¹.

Храм звели не лише коштом прихожан Кислівки і Буди, а й на значні пожертвування «орендаря пана Махновича»; крім того, в одному з київських банків зберігався капітал на вічний внесок у 500 рублів, відсотки з якого йшли на користь кислівської церкви, а вкладник побажав залишитися невідомим¹. Церква була розписана, мала багато ікон і два виходи — один у бік Кислівки, другий у бік Буди; здалеку над горизонтом першими з'являлися її куполи й висока тополя, що росла поруч¹.

У 1930-х роках храм закрили й влаштували в ньому колгоспний склад: зерно та яблука звозили возами, але вівтаря не оскверняли, бо зсипали тільки до солеї¹. Взимку 1943 року церква була зруйнована. За розповіддю обителі, її дзвіниця була найвищою точкою села і на ній сидів німецький коректувальник; житель села Андрій Онифатович Могиляк обійшов яр з боку Лук'янівки, через ліс пробрався до радянських військ і вивів їх тим самим шляхом на відкрите місце¹. Дошки, що залишилися, і навіть кам'яний фундамент розібрали, а з церковних брусів спорудили міст через струмок біля підніжжя Церковної гори¹.

18 травня 1994 року митрополит Київський і всієї України благословив відкриття приходу в Кислівці. Місце зруйнованого храму було вже кладовищем, тож для нової церкви виділили ділянку на Церковній горі неподалік; про давню печерну обитель тоді ще не знали, але зв'язок із минулим хотіли зберегти³.

У день пам'яті ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість», 6 листопада 1994 року, у пристосованому приміщенні колишнього магазину влаштували церкву й звершили перший молебень; співав хор Києво-Печерської лаври^{3, 6}. Єпархія рахує вік обителі саме від цього дня⁸.

16 травня 1996 року перед закладанням фундаменту відслужили молебень, який очолив настоятель київського Свято-Троїцького монастиря Китаївська пустинь архімандрит Прохор; 18 травня заклали фундамент храму на честь Воскресіння Господнього^{3, 5}. 15 червня відбулося освячення, на яке прибули єпископ Білоцерківський і Богуславський, хор із Білої Церкви та священики благочиння, а того ж літа єпископ освятив пам'ятний хрест на місці майбутнього храму^{3, 5}.

Коштів на храм не було, і громада влаштувала на фундаменті тимчасову мазанку: влітку в леваді нарубали палок, спорудили дерев'яний каркас, коні місили глину із соломою, а стіни поштукатурили й побілили³. Громада жила за чернечим уставом — плели чотки, робили воскові свічки й ладан, а на виручені гроші купували будівельний матеріал; житла не було, тулилися в будівельному вагончику, трапезна була надворі, воду на Церковну гору привозили кіньми³.

У 2000 році почалося будівництво жилого корпусу з келіями, трапезною і домовим храмом⁵. Того ж року, за сторінкою «Розкопки», розпочалися розкопки монастирських печер, хоча про їх існування дізналися ще 1995-го, коли на городі місцевого жителя утворилося провалля⁴. Улітку 2001 року до обителі привезли чудотворну ікону Божої Матері «Рудосельську» й об'їхали з нею Кислівку та Буду, а розкопки вели за участю археологів з організації «Підземний Київ»³. Дві сторінки сайту обителі розходяться в цифрах: одна подає розкопаний хід завдовжки 13 м із можливим продовженням до 30 м, друга — 15 м із загальних близько 33 м^{3, 4}.

Археологи прочитали печеру як чернечу⁴. Праворуч від входу, на висоті близько метра, — виступ із частками попелу, який тлумачать як чернечу кухню; поряд аркосоль, місце для короткого відпочинку, на якому неможливо лягти на повний зріст, — цю традицію джерело виводить з Афону^{3, 4}. Уздовж печери в шаховому порядку йдуть ніші для свічок, а в кінці вони розміщені лише із західного боку, щоб той, хто молиться на схід, мав світло на книзі^{3, 4}. На східній стіні помітні два голгофські хрести й напис «Мануїл» — можливо, ім'я ченця, який викопав печеру або подвизався в ній^{3, 4}. Вентиляційний отвір, за розповіддю обителі, допоміг пробити звичайний кріт⁴.

Через три роки після початку будівництва корпусу, у 2003 році, при ньому звели невеликий храм на честь ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість»; освячення відбулося 30 жовтня, і Божественну літургію очолив єпископ Білоцерківський і Богуславський^{3, 5, 8}. Відтоді 6 листопада стало для обителі не просто святковим, а храмовим днем⁸. З 2004 року на Церковній горі почала діяти воскресна школа, того ж року відкрилася іконописна майстерня, а в листопаді 2004-го літургію в новому храмі почали звершувати щодня^{3, 21}.

У 2006 році, після десятиліття перерви, відновилося будівництво великого двоповерхового Свято-Воскресенського храму на закладеному 1996 року фундаменті; наступного року звели перший поверх під тимчасовим перекриттям⁵. У серпні 2007 року розчистили завалені печерні ходи на монастирській території в Буді³.

Навесні 2009 року тимчасове перекриття зняли й почали зводити другий поверх⁵, а 18 травня 2010 року секретар єпархії освятив накупольний хрест двоповерхового храму, після чого купол і хрест установили⁷.

Таращанський район належить до Білоцерківської єпархії від самого її створення: 29 липня 1994 року Священний Синод Української Православної Церкви виділив цю єпархію зі складу Київської й включив до неї Таращанський район⁹. 23 вересня 2008 року Синод, вислухавши рапорт архієпископа Білоцерківського і Богуславського, благословив відкриття жіночого монастиря на честь Святих Царствених мучеників у селі Кислівка Таращанського району — журнал № 80¹⁰. Наступний акт про цю обитель Синод ухвалив 6 грудня 2019 року: журналом № 32 він реорганізував цей жіночий монастир на чоловічий монастир на честь Святих Царствених страстотерпців із місцем у селі Буда того ж району^{11, 12}. У звіті Керуючого справами Української Православної Церкви за 2020 рік ця реорганізація подана як єдина за звітний період¹².

З 22 травня 2010 року, з благословення архієпископа Білоцерківського і Богуславського, при парафії Різдва Пресвятої Богородиці в селі Лісовичі влаштували Свято-Миколаївський чоловічий скит обителі^{13, 14}. Єпархія переказує, що за часів Київської Русі в Лісовичах стояв чоловічий монастир святителя Миколая, а після його зруйнування ченці перейшли до Богуслава й заснували там нову обитель, — тому й новий скит назвали на честь того самого святителя¹⁴.

Обитель має також подвір'я мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії в Таращі й Золоцьку Свято-Онуфріївську пустинь³. У пустині, 25 червня, у день пам'яті преподобного Онуфрія Великого, вперше відслужили Божественну літургію просто неба, освятивши перед тим місце для богослужіння, а ікону преподобного спеціально до свята написали в іконописній майстерні обителі¹⁵.

На престольне свято 6 листопада від монастиря йде хресна хода — близько чотирьох кілометрів — до місця давньої печерної обителі в Буді, де служать заупокійну літію за спочилою братією^{8, 16, 17}. У 2016 році митрополит Білоцерківський і Богуславський звершив там літію за монаха Мануїла і всіх братій, що подвизалися на цьому місці¹⁶; у 2018 році він служив там молебень до Пресвятої Богородиці й літію за братію давньої обителі, а біля воріт монастиря освятив ікону Божої Матері «Скоропослушниця»¹⁷.

17 липня, у день святих Царствених страстотерпців, богослужіння звершують на самому місці давньої печерної обителі в Буді: у 2019 і 2021 роках митрополит Білоцерківський і Богуславський відправляв там Божественну літургію просто неба^{18, 20}. У листопаді 2020 року на цьому місці освятили накупольні хрести для каплиці-костниці¹⁹, а в липні 2021 року в самій каплиці звершили заупокійну літію — туди збирають останки ченців, похованих на цій території багато століть тому²⁰.

Іконописна майстерня обителі пише ікони в канонічному стилі й проводить уроки іконопису для охочих при храмі «Всіх скорботних Радість»; частину робіт виставляють на православних виставках у Києві та інших містах України²¹. У 2013 році архієрей, відвідавши монастир, оглянув і цю іконописну школу²². Обитель листується із засудженими в колоніях і надсилає їм продукти, речі першої потреби, одяг, взуття та медикаменти²³.