Миколаївський Мукачівський жіночий монастир

Обитель стоїть на північній околиці Мукачева, на схилі Чернечої гори^{1, 3}, на вулиці Василія Проніна, і належить до Мукачівської єпархії Української Православної Церкви⁴.

Найдавніший шар її історії — печерний. Сам монастир виводить свій початок з XI століття: король Ендре, вихований при дворі Ярослава Мудрого й одружений з його дочкою Анастасією, разом із дружиною заснував у Угорському королівстві низку православних монастирів, а ченці, що прийшли з ними з Києво-Печерського монастиря, викопали на схилі гори печери, подібні до київських, і оселилися в них; з протилежного боку Чернечої гори, за два кілометри від обителі, донині збереглися рештки цих печер із ходами-галереями, а поряд — джерело, яке за переказом викопали пустельники¹. Енциклопедія історії України наводить іншу церковну традицію: що ченці оселилися на Чернечій горі ще у XII столітті й діяв там печерний монастир³. Обидві версії подано в самих джерелах як переказ.

Мукачівський літопис свідчить, що подільський князь Федір Коріятович прибув до Угорської Русі 1339 року, дістав від короля Кароля I Мукачівську домінію й, оселившись у замку, збудував для переселення іноків із печерної обителі монастир на горі — дерев'яну церкву і невеликий корпус для ченців. 8 березня 1360 року він дав монастиреві грамоту, якою закріпив за ним села Лавки і Бобовище з усіма повинностями, десяту частину виноградника з гір Івана і Ловачки, деякі повинності з Оросвигова і Мукачівського замку, а також окреслив саму територію обителі з млином та угіддями¹. Той-таки літопис, знайдений в архіві монастиря його ігуменом Анатолієм Кралицьким і опублікований 1847 року, записує: «…в честь и память Святителя Христова Николая положи храм сей и уведе вон иноков в лето 1360, дня 8 марта»¹. Академічна енциклопедія датує заснування ширше — рубежем XIV—XV століть, князем Федором Коріятовичем, як православний чоловічий монастир³.

Першим ігуменом відбудованої обителі, якого називають документи, був Лука¹. Першим мукачівським єпископом, затвердженим грамотою від 31 липня 1491 року, став місцеблюститель Мукачівського монастиря Іоанн¹. Під час війни між Габсбургами і семиградськими князями 1537 року монастир зруйнували, і тоді ж загинула більша частина його документів та архіву; відродження тривало з 1538 до 1550 року за єпископа Василія I¹. Від XV століття обитель була осередком релігійного і культурного життя заходу України та поширення слов'янської писемності; при ній діяла богословська школа, перенесена 1776 року до Ужгорода й реорганізована в учительську семінарію, тут переписували богослужбові та повчальні книги, а що монастир був водночас резиденцією православного мукачівського єпископа, він став ще й церковно-адміністративним центром краю³.

Монастирська книгозбірня була однією з найдавніших не лише в Україні, а й у Східній Європі загалом, і саме її існування ще за князя Коріятовича засвідчує зв'язок Мукачівської єпархії з іншими осередками просвітництва в Європі; другу половину XX століття дослідник називає тим часом, коли історія цієї бібліотеки зупинилася, а рідкісні фоліанти опинилися в архівах краю та приватних зібраннях⁷. Історичну довідку про бібліотеку написав 1962 року архімандрит Василій (Пронін), а ще 1958-го опублікував у белградському «Гласнику» статтю про старі сербські книги в ній⁷.

Офіційною датою прийняття унії в краї є 1646 рік: тоді в Ужгородському замку зібралися 63 священники, тимчасом як духовенство Мукачівської єпархії налічувало близько шестисот осіб¹. Православним єпископом, який жив тоді в монастирі, був Іоаникій (Зейкан, †1684); він правив єпархією тридцять років, і його трудами в обителі звели перший кам'яний храм¹. 1664 року семиградська княгиня-католичка Софія Баторі остаточно вигнала його з монастиря й передала обитель унійному єпископові Петру Парфенію, а Іоаникій оселився в Імстичеві, де збудував монастир^{1, 3}. Відтоді й до 1946 року монастир перебував у віданні чернечого ордену василіан^{1, 3}. Перші будівлі обителі не збереглися — вціліли ті, що зведені в стилі бароко за проєктом і під керівництвом архітектора Д. Раца у 1766—1782 роках, а серед протоігуменів монастиря були церковний історик Іоаникій (Базилович) та археолог отець Василій (Пронін)³.

1946 року монастир повернувся до Православної Церкви і за благословенням єпископа Нестора став жіночою обителлю¹. Першою настоятелькою була ігуменя Параскева (Прокоп, †1967), у схимі Ніна, яка прибула сюди разом із монахинями з інших закритих монастирів Закарпаття¹. Близько п'ятдесяти років духівником обителі був архімандрит Василій (Пронін, †1997) — учений, який залишив по собі церковні, історичні та археологічні праці; його дослідження з історії Мукачівської єпархії вийшло 2005 року книжкою «История Православной Церкви на Закарпатье», а 1954 року йому присвоїли ступінь кандидата богословських наук¹.

Почесна настоятелька обителі ігуменя Епістімія (Щербан) прожила в ній майже сім десятиліть. Народжена 14 червня 1935 року в селі Іза на Хустщині, вона 1952 року вступила послушницею до скиту Липчанського жіночого монастиря, 1955 року перейшла до Мукачівського, 1959-го прийняла іночеський постриг з ім'ям Архелая, а 1970-го — постриг у мантію з ім'ям Епістімія. У серпні 1993 року її обрали настоятелькою, у жовтні затвердили в сані ігумені, і рішення Священного Синоду Української Православної Церкви від 19 жовтня 1993 року, журнал № 21, стосувалося саме цього. Вона спочила 4 лютого 2022 року, на 86-му році життя⁶.

Серед шанованих святинь обителі — ікона Божої Матері «Скоропослушниця», Іверська ікона Божої Матері, привезена зі Святої Гори Афон, і рака з часткою мощей преподобного Мойсея Угрина (†1043)¹. Мощі перенесли на його історичну батьківщину з Києво-Печерської лаври 1996 року; це велика частка — більша частина правої руки^{1, 5}. 8 серпня 2017 року, у день пам'яті преподобного, в монастирі звершили святкові богослужіння, у яких разом із правлячим архієреєм Мукачівської єпархії брав участь архієрей Православної Церкви Чеських земель і Словаччини та понад п'ятдесят священнослужителів Мукачівської і Хустської єпархій; завершилися вони хресним ходом з чином воздвиження мощей⁵.

Богослужбовий день в обителі довгий. Вечірнє богослужіння в будні починається о 18:00 влітку і о 17:00 взимку, у неділі та свята — о 17:00 і о 16:00; ранкові молитви й полунощниця — о 6:30 і о 5:30; Літургія в будні о 8:00 і о 7:00, у свята о 10:00 і о 9:00, а в неділю служать дві Літургії, о 6:30 і о 10:00. Щодня тут читають акафісти та псалтир, звершують молебні й заупокійні панахиди².