Борисо-Глібський жіночий монастир

Свято-Борисо-Глібський жіночий монастир Ізюмської єпархії Української Православної Церкви стоїть у селі Водяне Зміївського району на Харківщині⁶.

Обитель виросла з парафіяльного храму. Кам'яну церкву святих страстотерпців Бориса і Гліба звели на місці дерев'яної, що існувала з 1819 року, на високому пагорбі при дорозі з Харкова на Зміїв, коштом місцевої поміщиці Серафими Миколаївни Ключарьової і професора Харківського імператорського університету Федора Олександровича Зеленогорського — ймовірно, за проектом архітектора Володимира Христофоровича Нємкіна⁶. Храм хрестоподібний у плані, одноверхий, викладений із непоштукатуреної червоної цегли й поєднаний із двоярусною дзвіницею, верхній ярус якої зроблено у вигляді восьмигранної ротонди; в інтер'єрі збереглися розписи початку XX століття, що мають художню цінність⁶; розписи виконав художник Федір Рубан⁴. Будівництво тривало довгі роки й остаточно завершилося 1905 року⁶. Наступного року обидва благодійники скінчили земний шлях і були поховані в церковній садибі, про що нагадують надгробні плити^{4, 6}.

1932 року храм закрили й перетворили на склад мінеральних добрив і будівельних матеріалів; 1942 року він знову став діючим; у 1984—1985 роках місцева цивільна влада закрила його вдруге й мала намір підірвати, але вірні домоглися скасування рішення про знищення святині; 1991 року тут відновили богослужіння⁴.

У 1995—1996 роках, старанням настоятеля, призначеного 1995 року, провели великі відновлювальні роботи: харківський художник Микола Масема відреставрував композиції старого живопису й виконав нові⁴. Після цього правлячий митрополит Харківський і Богодухівський звів настоятеля в сан ігумена і благословив будувати при храмі житловий корпус для майбутнього монастиря; місце під будівництво освятили 6 серпня 1996 року⁴. Згодом цей священник став духівником обителі, був возведений у сан архімандрита і призначений намісником Покровського монастиря в Харкові⁴.

Монастир заснували рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви від 15 квітня 1997 року^{4, 6}. 18 липня того ж року викопали монастирський колодязь⁴. Того ж 1997 року коштом парафіян і благодійників звели перший житловий корпус і низку господарських приміщень та відновили старий будинок колишньої парафіяльної школи, а з травня 1999 по березень 2000 року спорудили другий житловий корпус⁴. 2012 року заклали храм Преображення Господнього⁴.

Найвідоміша подія в житті обителі сталася 20 липня 1997 року: під час Божественної літургії в монастирському храмі оновився старовинний образ Спаса Нерукотворного⁴. Як описує цю подію єпархія, ікона заблищала яскравим золотистим світлом, чіткіше вималювався образ Спасителя, а обабіч стали видні лики Архістратига Михаїла й Архангела Рафаїла⁷. Ікону пожертвувала в монастир жителька сусіднього села Червона Поляна того ж Зміївського району⁷. 28 жовтня 1997 року Священний Синод Української Православної Церкви ухвалив вважати оновлену ікону чудодійною і святкувати цю подію 20 липня⁷. Правлячий митрополит склав службу й акафіст Всемилостивому Спасу, який в обителі читають щодня⁷.

Святковий круг монастиря складають Преображення Господнє 19 серпня, святкування на честь Нерукотворного Образа Господа Ісуса Христа 29 серпня, пам'ять чудотворного оновлення ікони «Спас Нерукотворний» 20 липня і пам'ять святих страстотерпців Бориса і Гліба 15 травня, 6 серпня та 18 вересня⁵.

Обитель і далі будується, а сестри проводять час у трудах і молитві: обробляють город, доглядають пасіку й господарство⁶. Синод повертався до справ монастиря не раз: 26 липня 2004 року затвердив настоятельку¹, журналом № 68 від 25 вересня 2013 року призначив теперішню настоятельку з возведенням у сан ігумені², а 19 червня 2014 року благословив змінити назву обителі з харківської на ізюмську і зареєструвати статут у новій редакції³. А 20 липня 2026 року, у день шанування чудотворної ікони, правлячий архієпископ звершив в обителі Божественну літургію, по якій відбувся чин славлення перед іконою⁸.